Вовк і цапик

Стояв сонячний весняний день. Блакитне
небо було чисте, лагідний вітерець гуляв
над зеленими левадами, пестячи яскраві
квіти.

Гарненький білий цапик вистрибував на
подвір’ї високого будинку біля припнутої
кози.

– Ме! Ме!- гукав він.- Коли вже нас поведуть
на пасовисько? Я вже тут занудився.

– Почекай,- відповідала йому мати.- Хіба не
знаєш, що наша господиня тісто місить? Ось
напече хліба, тоді й поведе нас у поле.

– У поле?- радісно підстрибнув цапик.- Я там
ніколи не був. Відтоді як народився, нас
беруть лише в гори. Що таке поле, мамо?

– Це рівна земля, дитинко. Там є дерева и
багато пшениці. Звідти приносить нам
господиня [131] траву, там і ячмінь росте, який
ти любиш.); І річка тече.

– О, то там чудово! Скажи, мамо, а поле видно
з тієї скелі, що за хатою?

– Авжеж, видно.

– От добре! Я вилізу на неї, подивлюся.

– Вилазь, коли вже така нетерплячка, –
осміхнулася мати, – тільки не барися, бо
скоро прийде господиня.

Побіг цапик за будинок і сміливо
пострибав з каменя на камінь угору, на скелю,
за якою починалося урвище. А внизу, скільки
око сягає, прослалася широка зелена долина.

– То ось воно яке, поле! – зачудовано
зітхнув цапик.- Ніколи такого простору не
бачив.

Дивився він у далечінь і не міг надивитися.
Раптом згадав про річку.

«Де ж вона є? – думає.- Щось не видно…»

Але в цю саму мить його гукнула мати:

– Ходи сюди! Вже господиня наша прийшла!

– Ще трішечки, мамцю, я тільки річку знайду
й одразу дожену вас.

– Гляди, не гайся! [132]

– Ні. Ходіть без мене, я недовго. Дорогу я
вже бачу!

Господиня відв’язала козу й пішла з нею.
Про цапика вона не турбувалася, бо знала –
він їх наздожене. Хіба ж він залишиться без ,
матері бодай на хвилину?

Отож і рушила вона. А цапик зі скелі
роздивлявся й роздивлявся навсебіч.

Раптом його око завважило щось унизу.
Приглянувся – аж то здоровенний сірий
вовчисько біжить кудись манівцями.

Не злякався цапик. Хіба ж вовк його
дістане на такій висоті? І схотілося малому
познущатися з сіроманця. Він гукнув:

– День добрий, дядьку вовче! Що це ви біжите,
а сюди й не дивитеся? Загордували, як бачу.

Вовк глянув угору й уздрів цапика.

«Е-е-е, надто високо, – подумав, – не долізу».

О, що за очі! Я просто щасливий, що їх
побачив! – гукає далі цапик.- Червоні та «лискучі!
А блискавки з них не вилітають?

Вовк вишкірив зуби, але промовчав, – що
було казати? [133]

– Ого-го-го, оце так зуби! – реготав цапик.-
Як тільки в роті вміщаються? Язика чи губи
часом не поколеш? Ха-ха-ха!

«От лиха година – не доскочу! – знову
подумав вовк.- Я б тобі показав!»

– Але ж і шуба в тебе! Густа і м’яка! Правду
казав днями наш пес! А я, дурний, не вірив,
думав, що то він бреше. Чи не взяв би ти мене,
дядечку вовче, із собою – вкупі веселіше
буде! Ти б мені казку розповідав узимку біля
вогнища. То візьмеш?

– У-у-у, западись ти! – пробурчав вовчисько.

– А знаєш, що казав наш собака? – знову
крикнув цапик.- Що в тебе шия не
повертається. Хі-хі-хі! Що ти як дерев’яний, і
всі з тебе сміються! А ти, чув я, з ним
приятелюєш? Тільки зустрінетесь – зразу
обіймаєтесь, як брати. Це правда?

Вовк дивився на цапика, і очі йому палали
вогнем.

– Зажди трохи, – співав своєї цапик, – посидь,
скоро прийдуть моя мати з господинею і
собака, вони тебе пригостять. Не квапся! [134]

Вовк важко підвівся й поволі ступив
кілька кроків. Потім спинився, повернув
голову й гукнув:

– Коли ти гадаєш, цапику, що з мене
поглузував, то сам себе дуриш. Знаєш, хто тут
насправді з мене насміявся? Не ти, а скеля,
на яку я не можу вилізти!

По цих словах почвалав сіроманець стежкою
до гір і скоро зник за деревами, потамувавши
свою лють.