Жаринки

Сидить Андрійко на лавочці, чекає з роботи батька. На долоні березового гаю м’яко опускається вечірнє сонце. Біля причілка хати метушаться ластівки, готуються спати.
Хлопчик прихилився до паркану й замріявся. Тихо довкола, спокійно. Навіть вітерець, ніби довірливий пес, калачиком згорнувся біля Андрійкових ніг. І тільки чути, як у саду косять траву завзяті зелені коники.
І привиділося хлопцю: наче порожнім небом боязко крадеться вовк-сіроманець. Крадеться — бо в нього за плечима волохата хмарина, схожа на мішок.
«Що він сховав у хмарину?» — стривожився Андрійко.
Раптом на вовчиська насвітив ліхтарем місяць. Ще нижче пригнувся сіроманець і заспішив до високих тополь. Але мішок-хмарина зачепився за гостре верхів’я, й додолу посипалися золотисті жаринки. Вовчисько біжить, а жарини падають йому на п’яти…
У вечірньому небі висівалися зорі.
Прийшов з роботи батько, взяв Андрійка на руки й тихенько поніс до хати. Андрійко ледь розплющив очі и мовив:
— Татусю, не ходи босоніж по траві.
Там жаринки…