Звідки птахи-плюгавки пішли

У давнину була на півострові Ютландія, в селі Еллінг, садиба мельника. Мельник із дружиною померли, і дісталася садиба трьом їхнім дочкам: Сісе, Місе та Кісе. Жили сестри у будинку батька, а млин здавали співвласнику Крістіану в оренду.

Гарніших дівчат від Сісе та Місе в селі не було. А хто з них двох була гарнішою – Сісе чи Місе, тут уже зовсім не розібратися.

Постійно за них сперечалися хлопці зі села. Один каже: “Сіссе гарніша”, другий: ” Ні Місе гарніше”. І закінчувалася ця суперечка бійкою. Наставлять синців один одному, та толку з цього мало. Кожен на своєму стоїть.

Третя сестра, Кісе, була не дуже гарною. Зате роботящою: господарство вела, і всіляка робота в її руках горіла.

А в її сестер була тільки одна робота, чепуритися і красою своєю в дзеркалі милуватися.

Слава про Мельникових доньок на сто миль по окрузі Венсюссель розійшлася. І стільки до них добрих і гарних хлопців сваталися, що свахи з рахунку збилися. Одним хлопцям краса Сісе та Місе до душі припала. Інші, ті що були розумнішими, до Кісе сваталися.

Тільки Сісе та Місе на простих хлопців навіть не дивилися. Шукали вони собі наречених багатих і шляхетних. А Кісе- та взагалі боялася заміж виходити.

Одного разу вирішив посвататися до сестер співвласник млина Крістіан.

Був Крістіан господарем добрим і мельником  толковим. Заробляв свій хліб чесно. І всі в окрузі знали: селян він не дурить, за роботу помірну плату просить і муки не краде. Таких мельників мало на той час було.

Тримав млин Крістіан три роки, наживав добра собі і сестрам, а потім раптом надумав: “Чи не краще всі гроші в одну кишеню класти? Месі мені до душі припала. Піду посватаюсь”.

Прийшов він на мельникове подвір’я і каже:

– Надумав я, Месі, на тобі одружитися!

Месі йому у відповідь:

– Ти що, з глузду з’їхав? Іди звідки прийшов, знай своє місце та пошукай собі рівню в жінки!

Крістіану ніби хто плюнув в лице. Розлютився, очі кров’ю налилися, але ні слова не сказавши, вийшов з будинку.

А в саду Сісе стоїть.

Подумав Крістіан: “Не годиться мені без нареченої додому повертатися”.

І посватався він до Сісе.

Сісе йому у відповідь:

– Невже я за такого, як ти, заміж вийду?

Ще більше розлютився Крістіан і отримавши відмову пішов до себе додому.

Раптом бачить – біля дверей пивоварні Кісе стоїть.

Він і подумав: “Краса швидко зітреться, а вправність залишається, Від працьовитої дружини в господарстві користі більше”. Взяв і посватався до Кісе.

– Дякую на доброму слові! – сказала Кісе, витерши руки об фартух. – Рада б я за тебе піти, та не можу! Боюся я!

– Чого ж ти боїшся? – Запитує її орендар.

– Клопотів з чоловіком не оберешся, – відповідає Кісе. А не дай бог внадиться  до шинку; повернеться додому п’яним, того й дивись бити буде. Ні, краще я в дівках залишуся. А то, як би гірше не вийшло.

Так і пішов Крістіан ні з чим. Ходить по хаті чорною хмарою, дивиться вовком. А таки бачить, що без господині йому ніяк не обійтися.

Пішов Крістіан до іншої садиби, і ​​знайшлася там дівчина, що погодилася піти за нього. І згодом стала йому доброю дружиною.

Незабаром прийшов свататися до сестер син священника Крістоффер. Був він людиною вченою і думками все в хмарах витав, та тільки подумав, що не гріх і про земне подумати. А з доброю красунею дружиною і наука веселіше піде! До того ж у сестер кажуть грошей, кури не клюють. Тож поки можна буде й на їхніх на хлібах пожити.

Посватався він до Сісе.

Сісе йому у відповідь:

– Та ти при своєму розумі? Невже, по-твоєму, я за довгорясого заміж піду? Ти на своїх батька з матір’ю подивися!

Батько твій розжерся як свиня. А матінка худа, як тріска! За день і не присяде. То пиво чоловікові в кухоль підлий, то пелюшки малим хлопцям міняй! Так і крутиться цілими днями!

А що б ви всі їли, якби добрі люди вам гостинці не підносили? Ні, шукай собі рівню в дружини!

Вийшов Крістоффер із кімнати, а біля дверей Місе стоїть.

– Може, ти за мене підеш? – Запитує Крістоффер.

– Ні, почекаю, коли станеш єпископом. Єпископшею бути жити в Ольборзі, де всі єпископи живуть. Тільки поспішай, поки молодий. За старого я нізащо не піду!

Проковтнув образу Крістоффер і пішов додому, але зустрілася йому біля дверей пивоварні Кісе.

Посватався до неї Крістоффер, а Кісе йому теж відмовила, як і Крістіану. З тим він і пішов.

Третім нареченим був купець Серен із Фладстранна. Вважався Серен купцем ввічливим. Покупцям у пояс кланявся, тому в нього спина зігнулася. А покупцям невтямки, що він їх обважує, а ввічливістю, шахрайства свої прикриває. Нажив Серен обманом великий маєток.

Приїхав він на мірошників двір у кареті, розодягнутий по останній моді; кишені талерами набиті. Зустрілася йому перша Кісе – чистила вона каструлі.

– Ти, мабуть, служниця, а не хазяйська донька? – Запитує купець.

– Ні, хазяйська, – відповідає Кісе. – Тільки нас, доньок  троє, і коли тобі красуні потрібні, то вони в кімнаті сидять.

Зайшов він у кімнату, а там, і справді, Сісе з Місе поряд сидять. Надумали вони нареченим оглядини влаштовувати та спроваджувати тих, хто не сподобається.

Подивився Серен на одну сестру, подивився на другу, вклонився Сісе і просить:

– Виходь за мене заміж!

Місе за неї відповідає:

– Ти що, збожеволів? Тільки й мріяли ми, що у твоїй поганій крамничці сиром торгувати! Ще що вигадав! З’явиться якась із двома монетами в кишені, а нам перед нею шию гнути! Як би не так! В нас свого добра вистачає!

Став купець кланятися, пробачення просити. Задкував він до виходу, задкував та й налетів прямо на Кісе. А та з відром у руках, йшла в сінях підлогу мити. Прийшло тут Серену на думку, що користі від Кісе в господарстві буде більше, а частка її у спадщині не менше сестриних; може, і дружина з неї ще краще вийде. Він і посватався до неї.

Витерла Кісе руки ганчіркою і каже:

– Рада б я за тебе піти, та боюсь. Нині, ти солодко співаєш, а от як заспіваєш, коли додому п’яним прийдеш, та станеш чоботами в мене кидати!

І від’їхав купець ні з чим.

Рознеслася тут чутка, що в селі Елінг сестри-наречені, до того вибагливі і пихаті, що жоден жених їм не до вподоби.

Почув про це граф із замку Дронніглюнн. Був він чоловіком неодруженим, і вирішив подивитися на дівчат, що стількох наречених спровадили.

Причепурився граф і приїхав зі свитою на мірошників двір. Провели його до зали, де Сісе з Місе сиділи. Побачив граф, що люди правду кажуть: кращих дівчат йому зустрічати не доводилося. А він чимало поїздив білим світом!

“Так-так, – подумав граф, – одна краща за іншу! До якої б посвататися? Е, та не все одно? Посватаюся до обох. Яка згоду дасть, ту і за дружину візьму!”

Пустив він тут у хід все своє виховання і ввічливість. Махнув ручкою, шаркнув ніжкою. Дивиться на сестер, не надивиться, очей відвести не може.

Як виговорився, граф, переглянулися сестри, посміхнулися, а Місе й каже:

– Пан граф, мабуть, думають, що це честь для нас велика! Але в Данії графів – хоч греблю гати; ще й шляхетніші від  вас знайдуться! Але не журіться! Знайдеться мабуть для вас якась дворяночка- бідолаха, що мітить в графині. Поговоріть із нею!

Вибіг граф із зали як ошпарений, скочив на коня та геть із двору. Змітав він усе на своєму шляху, перевернув і відро, що Кісе якраз із водою з колодязя витягнула

– То це ти третя сестра, що не хоче йти заміж? – Запитує граф.

– Хочу, та боюсь! – відповідає Кісеї

– Та, щоб тебе! Не личить мені додому без нареченої повертатися. Обличчям ти не дуже гарна, ну та не з лиця воду пити! Моєї краси на двох вистачить. Скидай свої сільські черевики та йди сюди! Кінь нас обох витримає.

Думала Кісе, думала, а потім сказала:

– Боюся я! Графи, мабуть, з того ж тіста, що й інші люди. Свататися йде – солодко мастить, а одружиться – зміниться. Та й не жити простій дівчини серед шляхетних.

Розлютився граф і від’їхав зі своєю свитою, злий-презлий.

А незабаром прийшов до млина герцог, вірний слуга короля. Почув він, як сватався граф із Дроннінглюнна і як виставили його з ганьбою з двору. Захотілося тут герцогу,цьому безталанному графчику,носа втерти.

Причепурився герцог, взяв із собою величезну почет.

Місе аж очима закліпала побачивши герцога і забурмотіла:

– Його вже можна було б взяти в чоловіки!

– Помовч! – гримнула на неї Сіссе.

Зайшов у залу герцог і теж побачив, що люди правду кажуть: краса дівчат була під стать його герцогському званню.

Заговорив тут герцог як по-писаному. Посватався він і чекає відповіді.

Цього разу повідомила Сісе.

– Честь велика, та не дуже, – мовила вона, – своя честь у кожного є. Не личить мені виходити за слугу, хоч і королівського. Сестриця моя думає так само.

Ущипнула вона Місе за руку, Місе зітхнула і змовчала. Цього разу була вона не проти заміж вийти, але Сісе в домі керувала, і Місе їй суперечити не посміла.

Схопився герцог на коня – і геть із двору, тільки іскри з-під копит посипалися. Але раптом побачив він Кісе, що напувала худобу, і зупинив коня.

“Ось і третя сестриця! – сказав він про себе. – Чи не посвататися до неї? Безталанному графчику вона відмовила, то згода її нині в ціні. Та й дівчина, мабуть, самостійна! А не приживеться при королівському дворі, буде вдома сидіти,  дітей няньчити.

Випростався герцог у сідлі і крикнув:

– Гей, дівко! Сідай на коня! Заживемо ми з тобою на славу! Дітки у нас підуть!

– Боюся я! – сказала Кісе, а сама мало не плаче.

– Ну і чорт з тобою! Мені дружини-боягузки не треба! – відповів герцог і помчав додому ні з чим.

Сталося так, що у Венсюселі та в Хіммерланні, у Тю та на острові Морс усі люди дізналися, як три сестриці графа з герцогом спровадили. І тому боялися тепер женихи до сестер заглядати. Довгі роки ніхто на мірошників двір у селі Еллінг не заглядав.

Кісе цьому тільки тішиться – не докучають їй сватанням. Клопотала вона по господарству і була добра до всіх, так що усі навколишні жінки хвалили її.

А в парадній залі тихо було – чути, як муха пролетить. Там Сісе з Місе сиділи, наречених чекали, тиждень за тижнем, рік за роком. Молодості та краси у них не додалося. Засиділися вони, і в народі почали говорити: “Не дівчата наречені, а бабусі ровесниці”.

Місе було шкодувала:

– Даремно не пішли за графа чи за герцога.

Але Сісе говорила пихато:

– Коли я можу чекати, можеш і ти. Знайдеться ж нарешті якийсь наречений. За першого піду я, а потім знайду чоловіка і тобі.

З’явився нарешті сам датський король. Тому що чутка про розбірливих наречених з Мельникового двору в Елінгу і до нього дійшла. Щоправда, почув він про них уже років десять тому, коли жива була ще королева. І король не приїжджав, щоб дружині образи не завдати. Але всі ті десять років у короля тільки й думи було, про красунь, які й графа та герцога з носом залишили.

Але померла королева. А як поховали її честь по честі, наказав король переправити його кораблем через Великий і Малий Бельт. Звідти покотив він у кареті прямо в Ольборг, а потім знову переправився кораблем до Сюнн-бю. Тож їзда зайняла чимало часу.

Під кінець прибув король у Кнівхольт і посилає гінця в Еллінг з наказом: приїхав король, бажає переговорити з високошанованими дівчатами і чекає їх до себе. Гонець привіз відповідь:

“Якщо король хоче з нами переговорити, нехай сам і з’явиться”.

– Ах, щоб вас!.. – у серцях вилаявся на дівчат король.

Став він думати, як далі бути, а потім махнув рукою: “Не вертатись ж назад ні з чим, коли так далеко забрався”

Звелів він закласти золоту карету і поїхав до Еллінга.

Їде король, а народ за ним валом валить. По всій окрузі поголос рознісся: “Сам датський король приїхав дочок мельникових сватати!”

Увійшов король до зали, де Сісе та Місе сиділи. Як побачили сестрички короля із золотою короною на голові і в горностаєвій мантії, піднялися разом і низько вклонилися.

Сів король у крісло, зняв золоту корону і на підлогу її поруч із кріслом поставив. Обмахнув король чоло шовковою хустинкою, протер окуляри. Був він уже в літах, та й не вперше сватався, тож хотілося йому наречених краще розглянути.

Раптом король посміхнувся

– Це ж дві старі діви! Курки облізлі! Ах, щоб їх!.. Та нічого! Варто було поїхати за тридев’ять земель, щоб на власні очі побачити, як граф із герцогом обдурилися. Посміхнувся король знову, одягнув корону і до дверей пішов. А на сестер не дивиться.

Надворі Кісе стояла. Вклонилася вона королю низько і пробурмотіла

– Здається мені, я вже не боюсь!

– Ти не боїшся, зате боюся! – мовив король. – І скажу я тобі, голубонько, мені довелося битися і зі шведами, і з венедами, і з англійцями; їх я не боявся, а тебе – боюсь!

Засміявся тут весь королівський почет, і поїхали вони з двору.

Люди, що були у мельниковій садибі, теж почули королівські слова – і ну реготати. Поголос про королівські слова почав переходити з вуст у вуста. І вже сміявся народ у всьому Венсюсселі і ще далі, в Ольборзі, на острові Морс і в Тю, у Віборгу та в Рібі. Прокотився сміх через Малий Бельт, і зареготали в Оденсі, на острові Фюн. Великий Бельт теж не перешкода, і ось уже заливається острів Зеландія. Дійшло до того, що реготали люди по всій Данії. Затремтіли від сміху шибки мельникового будинку в Елінгу, почули сміх сестри, надулися від образи; дулися, дулися – і луснули.

Їй богу, не брешу! Вмить як не було! І з того часу ніхто їх більше не бачив. Але в народі кажуть, що сестри не пропали зовсім: від них пішли болотяні птахи – чибіси, яких ще плюгавками називають. Невеличкі ті плюгавки, з голуба завбільшки; краси в них, що в чаплі облізлої. А кричать жалісно-прежалісно.

Буває, коли йдеш повз ютландські болота та трясини і чуєш – хтось жалісно так кричить:

“Того не хо-чу! Е-то не хо-чу!”

І завжди якась з плюгавок відповідає:

“А я бо-ю-сь! А я бо-ю-сь!”