Годинник із зозулею
Душан Душек
у бабусиній кімнатці, де спав також Ферічко, на стіні висів годинник із зозулею. По циферблату в нього цілодобово бігали дві стрілки, один раз на годину вони зустрічалися, вітали одна одну і бігли собі далі.
Зозуля сиділа за маленьким віконечком над циферблатом і завжди точно знала, коли велика стрілка зупиниться на дванадцяти, а мала — на одній з цифер циферблату.
Не було такого випадку, щоб вона помилилась.
Віконечко завжди вчасно відчинялось, і зозуля кувала, сповіщаючи всім, котра година. Потім віконце зачинялось і зозуля годинку спокійно дрімала. Щоправда, віконце зачинялося не завжди. О дванадцятій, коли був час обідати, а повз годинник пролітала муха, зозуля вилітала зі своєї хатки і ганялася за мухою доти, поки її не схопить. Після цього вона знову поверталась у годинник.
Крім годинника з зозулею був у хаті ще великий будильник. Він тіктакав у спальні татка Ігнаца та мами Катарини і будив їх на роботу. Дарма вони ховали голови під подушки; будильник вперто дзвонив доти, поки обоє не повстають з ліжок.
На кухні висів третій годинник. Він не дзвонив і не кував, бо вже півроку зовсім не йшов, від того часу, як Ферічко його ремонтував і остаточно зіпсував.
У сестрички Лойзки був наручний годинник, який їй подарували на десятиріччя. Отож усі в бабусиній родині завжди точно знали, котра година, ніколи не просипали і скрізь встигали, якщо не пішки, то вже бігом — обов’язково.
Та ось одного дня зозуля не обізвалась.
Бабця з Ферічком, покладаючись на те, що вона їх розбудить, спали-спали, спали-спали, аж поки бабця нарешті не прокинулась і не зирнула на годинник. Вона не повірила власним очам; стрілки показували, що вже давно не ранок,— був полудень.
Притримуючи поділ довгої нічної сорочки, бабуся попрямувала до годинника і постукала у віконечко, за яким жила зозуля. «Може, вона теж проспала разом із нами», — подумала бабця і відчинила дверцята над циферблатом, але за ними нікого не було: в зозулячій хатці було пусто.
Аж ось ззаду почулось:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
Бабця радісно всміхнулась: зозуленька жива! Та, обернувшись, побачила, що кує не зозулька, а Ферічко, приклавши долоню до рота.
Вона сердито насварила онука пальцем.
Ферічко розсміявся і сказав:
— Зозуля сповіщає, що вже дванадцята година?
— Тобі смішки! А що ми без зозулі будемо робити? Хто нас тепер ранком будитиме? —журилася бабця.
Та ось знов почулось:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
Бабуся підбігла до Ферічка і давай м’яти йому вуха.
— Ти перестанеш колись чи ні!
— Та це ж не я! — заплакав Феро.
— А хто ж?
— Мабуть, це зозуля. Ой, пусти мої вуха, вони й так як лопухи. Замість того, щоб допомогти, витягуєш мені вуха ще більше!
— Не сердься на мене, Ферічко,— сказала бабуся.— Мені теж не подобаються твої великі вуха, я щось обов’язково придумаю, щоб їх зменшити. Але спочатку нам треба розшукати зозулю.
Аж ось знов:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
Бабця з онуком підбігли до вікна.
За вікном хиталися від вітру дерева. Ферічко помітив, що на шовковиці з’явилось якесь нове гніздо. Він одразу ж забув про свої вушиська і скочив крізь вікно надвір. Хвилька, і він уже махав бабці з розлогої крони.
Вона крикнула:
— Ферічко, обережніше, потихеньку лізь, дивись не впади!
Та хлопчик добре підтримував рівновагу, допомагаючи собі спочатку руками й ногами, а потім вухами; махнув ними пару разів і вже був коло гнізда.
У гнізді сиділа їхня зозуля.
Ферічко відгорнув гілки і показав бабусі свою знахідку.
Зозуля закувала:
— Ку-ку!
Бабця подивилась на годинник — стрілки показували годину.
Дванадцять днів усі піклувалися про зозулю. Носили їй їсти, пити, бо їхня зозуля була незвичайна: вона сама висиджувала свої яєчка, а не підкидала їх у гнізда інших птахів, як це роблять усі її родички. Через дванадцять днів у гнізді було вже дві зозулі: одна велика, а друга мала. Вони виглядали з гнізда і кували на два голоси:
— Ку-ку! Ку-ку! Сидимо на буку!
— На шовковиці, на шовковиці! — поправляла їх бабця.
— Ку-ку! Ку-ку! — кував разом із зозулями малий Ферічко.
Ще через тиждень зозулі захотіли повернутися до годинника. Але, на жаль, годинникова хатка була замала для двох; там вміщалася лише стара зозуля, а молода — ніяк. Дарма вона раз у раз пробувала якось втиснутися, місця для неї не було. Нарешті зозулька сіла на підлогу і заплакала. Бабусі та Ферічкові було її шкода, але що вони могли зробити? Нічого. Анічогісінько!
На щастя, з роботи прийшов татусь Ігнац. Він став у дверях, обмахуючи розпашіле обличчя поштарським кашкетом.
— Це що за плач? — спитав він.— Це хто тут плаче? Мабуть, Ферічко?
— Коли це я плакав? — надувся Ферічко.
— Пробач, я не хотів тебе образити,— вибачився татко Ігнац.— Але ж хтось тут плаче, мов мала дитина.
— А це і є дитина.
— Чия?
— Зозулина,— відповів Ферічко.— Плаче, бо їй нема звідки кувати, вона не вміщується у годинникову хатку.
— Ага! — сказав татко.— Якщо справа тільки в цьому, то щось придумаємо. Прошу сідати!
Він підставив малій зозулі свого поштарського кашкета, і та вмостилася там, немов у гнізді. Отак разом вони попрямували на кухню. За ними побіг Ферічко. А за Ферічком — бабця. А за бабцею — стара зозуля: вона відчинила віконце, прокувала два рази і полетіла на кухню.
Татусь Ігнац тим часом приготував інструменти. Потім він зняв зі стіни годинник, який не йшов з того часу, як його ремонтував і остаточно зіпсував Ферічко. На столі у кашкеті сиділа мала зозуля. А біля столу стояли бабця і Ферічко із старою зозулею на плечі. Татко щось майстрував. У його руках миготіли кліщі, свердло, ножик, пилка. Ферові здалося, що його татусь чарівник. Та це зовсім не чари, просто в татка Ігнаца були золоті руки і любов до праці. Нарешті він випиляв над циферблатом малі дверцята і ключем завів годинника.
— Ну, прошу,— сказав малій зозулі. — Тепер можеш вселятися. Будиночок готовий!
Зозулька з картуза перелетіла у годинник і зникла у віконечку, дверцята за нею зачинились.
Гатусь Ігнац повісив годинника назад на стіну.
Велика стрілка зупинилась на дванадцяти, а мала — на трійці, дверцята одразу відчинились і зозулька, виткнувши голівку, тричі прокувала, привітно махнула крильцем і знову сховалась.
Стара зозуля знялась із Ферічкового плеча і швидко полетіла до свого годинника, а через хвильку почулось її кування:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
— От і чудово! — вигукнула бабця.— У мене прекрасний онук Ферічко і прекрасний син Ігнац! Від радості мені хочеться кувати.
Вона приставила долоню до рота і весело закувала:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
Джерело:
“Бабуся на драбині”
Душан Душек
Збірка оповідань
Переклад з словацької– Мирослави Русанівської
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.