Як коник звірів катав

Подарували Микиті дерев’яного коника.
Коник увесь білий, в сірих яблуках. Очі в нього скляні, а грива й хвіст справжні — із кінського волосу.
А ще подарували Микиті возика.
Оце так возик!
Колеса червоні, голоблі позолочені, сидіння м’яке, на пружинках. Заходився Микита запрягати коника. Поставив його в голоблі, прив’язав дугу із дзвіночками.
А коли прив’язав, як затупотить коник копитами, як вирветься у Микити з рук, як побіжить по підлозі! Під стіл забіг, під стілець, під диван, а з-під дивана шасть у коридор!
Весь темний коридор промчав і вибіг на ганок. Скаче по східцях, а возик теж іззаду скаче.

Вибіг коник на вулицю, дзвіночками задзвенів.
Люди дивом дивуються, гукають:

— Ви тільки гляньте! Гляньте лишень! Дерев’яний коник скаче, дерев’яного возика везе!

Позбігалися собаки, гавкають. Горобці сахаються, коти на дерев’яні паркани лізуть — полякалися.

Промчав коник через усе місто — туди, де городи й поля починаються.

Гарцює коник по полях, хвостом вимахує. Аж бачить: зайці в городі капусту їдять, довгими вухами прядуть. Підскочив до них коник та й питає:

— Хочете, зайчики, покататися!

— Хочемо, хочемо! — відказують зайці.

Пострибали у возика, на м’якому сидінні вмостилися.

Коник хвостом махнув, гривою трусонув і помчав по стежці.

Біг, біг, а тоді питає:

— Ну що, зайчики, добре вам кататися!

Ніхто не відповідає.

Глянув коник — а візок порожній.

Де ж ті зайці! Куди поділися!

А зайці на лужку вистрибують, у «куцої баби» граються.

— Занудилися ми, у твоєму возику сидячи,— кажуть.— Куди веселіше через пеньки та купини стрибати.

Біжить коник по стежці, знов порожнього возика везе. Раптом чує — хтось у кущах сопе й порохкує.

— Агей! Хто це там сопе? — питає коник.— Вилазь! Я тебе покатаю!

— Ось зараз вилізу,— відповідає хтось.

І тут з кущів вилазить їжак — круглий, колючий, голкастий.

Рохнув він разг рохнув другий, а потім заліз у возика і зібгався в кульку. Коник радий-радісінький — є кого покатати!

Біжить він, біжить, то праворуч, то ліворуч завертає, а їжак у возику з кутка в куток так і перекочується. Перекочувався, перекочувався, аж поки викотився з возика на стежку.

Озирнувся коник — що таке! Загубився їжак!

Коник знов порожнього возика везе. Коли це бачить: ведмідь край дороги малину з кущів обриває. Товстий-товстезний ведмідь!

— Хочете, Михайле Івановичу, покататися! — питає коник.

— А чого ж! — відказує ведмідь.— Ось об’їм кущ малини і поїду. Поцмокав ведмідь, смакуючи малиною, обсмоктав лапи і поліз у возика — затріщав під ним возик. Зібрався коник на силах — ледве зрушив возика з місця.

Везе возика, смикає, тягне, сопе.

Вивіз ведмедя на горбик, а вже з горбика возик сам покотився.

Колеса на камінцях підстрибують, ведмедя у возику трусить, ведмідь у возику порикує.

А як трусонуло його сильніше, то й гепнувся він на землю!

Сидить на дорозі, лапами носа тре. — Не буду більше кататись! — реве.— Ходитиму на своїх чотирьох!

І подався в ліс.

Нудно коникові: ніхто більше кататися не хоче! І потрюхикав він додому. Доїхав до будинку, бачить: на

ганку, на нижній сходинці Микита сидить і мотузочку до палички прив’язує — батіжок майструє.

Побачив Микита коника та й гукає:

— Ти куди це з дому втік! Я кататися хочу!

Зрадів коник.

—Сідай, Микито, сідай,— каже,— тільки не дуже стьобай мене батіжком.

Сів Микита у возика, напнув віжки та як крикне:

— Вйо-о! Вйо-о!

Як помчить коник!

Смикне Микита праву віжку — він біжить праворуч, смикне ліву — він ліворуч завертає.

Повз городи проїхали — зайців налякали, проминули кущі, де їжак ховався, промчали лісом, куди ведмідь утік. Повз озеро їхали — там Микита води напився.

Полем мчали — там Микита жука впіймав.

Лісом їхали — там Микита ягоди суниці нарвав.
Їздили, їздили, аж нарешті повернули додому. Підкотили до ганку, зупинилися:

— Тпррр-ррр-рр-руууу! Приїхали! Поставив Микита коника в куток під ліжком, де той раніше стояв, настриг
йому з паперу сіна.

— Їж, конику,— каже.— Ти сьогодні багато бігав!

А насправді коник нікуди не бігав — це ми з Микитою так гралися.