Сонячний зайчик

Є в Катрусі ослінчик. Ладний! Такий, що вона з ним носиться не наноситься. І в хаті, й надворі. Бува, й за ворота винесе, сяде, качаток попасує:

Тась-тась-тасяточка,
чимчикулі-качаточка,
скуб-скуб-скубаниці
по зеленій травиці.

Або до квітника підставить, щоб сидіти, красольку та чорнобривці нюхати, мальвою милуватися. Чи біля ґанку примоститься: ану, подивлюся, де наші Чимчики?
Дід — онде, в садку. Сіно ворушить, метеликів розбуркує, ще й нову мугикалку придумує.
Ге-ен за городами голубіє татова сорочка. Трохи голубіша за ставкову воду, де тато рибку ловить. Рака Буде-Знака обминає, а Черепасі-Рудомасі каже: «Пливи собі своєю дорогою». Черепаха-Рудомаха мовби не чує, висідає на колоду і не зводить з тата темних зажурених очей. Може, їй нікуди йти? Може, ще не вибрала своєї дороги? Або почула, може, про Чимчиків і до них закортіло хоч плач…
Бабуся — біля повітки кропиву кришить. Гуньчик та Мурза набігалися, то лежать навпроти й пасуть бабусю очима. Вони люблять, коли бабуся починає порання. Тоді й у їхні черепочки щось перепаде.
Посеред двору на табуретках — балія. Мама полоще білизну.
“І в мене ж є що”, — згадала Катруся й поставила на свій ослінчик тазика.

— Мамо, — гукнула, — дай мені мило. Виперу Доці сукенку.

— Пери, — каже мама. — На такому сонечку враз висохне.

А й справді — сонце аж смалить. Он у тазику Сонячний Зайчик плюскається. Йому добре. До самого дна допірне й вигулькне. А тоді знов — плюсь на дно.

— Ага, й тобі жарко? — питає його Катруся. — Ну купайся, купайся…

Зайчик, хитрун, почув-таки, а й знаку не подає. Тоді мовчечки — стриб, і вже на тину. Знов стриб-стриб — на стіні, у кватирку зазирнув, на дротяну шворку зіскочив і гайнув-майнув по наволочках, простирадлах, спідничках. Та так швидесенько, наче він пробує, чи є що сухе. І так метушиться, що Катруся ледве очима за ним устигає.

— Ну й меткий ти! Гляди не впади додолу, бо замурзаєшся.

Зайчик наче й хотів того: гайда в пісок, до Катрусиного відеречка. Довго там не залежався, шаснув до квітника. Так у траві мигтючим слідочком і прослався.
Катруся кинула прання й за тим слідочком:

— Не втечеш!

Зайчик — круть, обернувся й — хода. Знов на дроті чеберяє, якраз там, де мама білизну розвішує. Ось-ось ненароком і його прищепить. Отоді й спіймається Зайчик! Отоді Катруся підійде й погладить його — блискучого, теплого.

Може, він такий теплий, що аж гарячий? Може, того й не всидить на місці, що йому пече? Мама прищепить йому вушка, він і заплаче. Бо й жарко, й боляче…
Ой, жалко Зайчика, жалко аж хтозна-як!

— Мамо, — стала просити Катруся, — не прищіпай Сонячного Зайчика! У нього такі тоненькі, такі прозорі вушка. Бачиш? Хай поблукає! Може, йому так легше сохнути? Оно — по стіні побрався… на кватирку сів… Гойда-гойдаша…

Приступила Катруся до підвіконня, а Зайчик блискучими вушками тріп-тріп і — біжка. Аякже, навдьори. В кімнату. Припала Катруся до шибки. Так і є! Вистрибує по канапі, вушками розводить, витіванки показує. Ну й кумедько! Ну й блукалець! Посидь хоч крапельку, відпочинь! О, де ти знов? У хованки граєшся? Ось кватирку зачиню… Я зараз…

І Катруся — в хату.