Вовк і осел

Бродив одного разу по горах вовк. Три дні він нічого не їв, зовсім охляв, боки ввалилися, ледве хвіст по землі волочить. Раптом бачить, на поляні біля підніжжя гори – ослик. Зібрав він останні сили і побіг туди.

Сіренький ослик мирно пасся, пощипуючи травичку.

“Повезло мені! – подумав вовк. – Який відгодований молоденький ослик!” Підбіг до осла і каже:

– Доброго дня, ослику! Який я радий тебе бачити!

– Доброго дня, вовче, – чинно відповів ослик.- Дуже приємно зустрітися з тобою!

– Як ти зайшов сюди? – здивувався вовк.- Щось раніше я тебе тут не бачив.

Я з села. Пішов погуляти, ось і опинився тут. Дуже вже соковита травичка на цій поляні.

– Добре, що ти сюди примандрував! Адже я просто вмираю з голоду. Зараз я тебе з’їм!

– Що ти, вовче! Не їш мене! – злякався ослик і в страху позадкував від вовка.

– Ні, з’їм!

– Не їш, прошу тебе! – почав проситися ослик.

– Ти хочеш, щоб я з голоду помер? Я вже цілих три дні нічого не їв!

Тоді ослик пустився на хитрість:

– Як мені шкода тебе!

– Звичайно, шкода. Ось це інша справа. Такого голодного вовка ти бачиш перший раз в житті!

– І зараз ти голодний, а з’їси мене, такого маленького, знову скоро зголоднієш –  і  знову нишпоритимеш по горах та лісах, щоб знову добути собі харчі!

– Так, ти правий, у нас, вовків, важке життя, – спохмурнів вовк.

– А я знаю, як добути тобі їжі на цілий рік!

– Невже? – зрадів вовк.- Розкажи скоріше, поки я тебе не з’їв.

– Не тільки розповім, поважний вовче, я навіть відвезу тебе на таке місце, де пасеться ціла череда овець з нашого села. Якби ти їх бачив! Які жирні вівці! А скільки у них ягнят! За день не перелічиш! А яке у ягнят м’ясо – соковите, смачне. Не пошкодуєш. Їжі вистачить на цілий рік!

Вовк облизався. Йому сподобалася розповідь ослика про череду жирних овець з ягнятами. Ще приємніше було, що ослик назвав його поважаним вовком. До цього часу ніхто не звертався до вовка так шанобливо. І якщо вже говорити відверто, вовкові не терпілося проїхатися верхи на ослі.

З важним виглядом вовк відповів:

– Добре, я згоден. Вези мене до череди. Тільки обережно, не скачи, як недоумкуватий. Я не люблю, коли трясе.

– Що ти, поважний вовче! Поїдеш, як на пуховій перині.

Вовк заліз на спину осла, вхопився передніми лапами за ослячі вуха, як за віжки, і вони поїхали.

Ослик йде рівним кроком, каміння і горби обходить, через камені і сухі гілки обережно переступає і час від часу так ввічливо вовка питає:

– Як ти себе почуваєш, поважаний вовче? Чи не трясе? Чи зручно тобі сидіти?

– Зручно! – відповідає вовк.- Дивися і далі вези як слід, а не то я розсерджуся.

– Та що ти, поважаний вовче! Я так стараюся.

Сидить вовк на ослові та зрідка ослика то за одне, то за друге вухо смикає – ніби править. Вовк бачив, як на гірських дорогах вершники правлять кіньми.

А ослик тим часом повернув з гірської стежини на дорогу до села.

– Щось довго ми їдемо – пробурчав вовк.- Не маю вже сили. Їсти хочу!

– Ще хвилин п’ять, і ми на місці! – відгукнувся ослик.- Я можу і швидше бігти!

І він зі всіх ніг помчав до села.

Сільські собаки почули вовка та почали гавкати. З будинків вискочили люди і що ж бачать? Осел зі всіх сил мчить по вулиці, реве гучним голосом, а на ньому вовк верхи сидить.

– Вовк, вовк! – кричать люди.- Биймо вовка!

Хто лопату схопив, хто палицю, хто граблі.

– Ловіть вовка! – кричать.- Он він, грабіжник! Скільки у нас овець перетягав, а зараз хоче осла з’їсти!

Злякався вовк, зістрибнув на дорогу і зі всіх ніг кинувся геть з села. Довго він біг, аж поки не затих шум погоні. Нарешті зупинився дух перевести. Лежить, важко дихає і думає:

“Все у мене в рідні були скромні. Дід не величався, на ослах верхи не їздив, все життя пішки проходив і не скаржився. Батько полював на овець, а про те, щоб на ослові проїхатися, і не думав. А я розпишався, на осла всівся, за вуха смикав, вершника з себе зображав! Через це трохи не загинув! Сам винен. Буде мені наука. Ніколи більше не сяду верхи на осла…”