Як лікували удава

Удав лежав на великому пласкому камені. Під голову він підклав хвіст, а очі його були заплющені.

— Аааа! Ось він ти! – крикнула мавпа, підбігаючи до удава. — Лежиш? Відпочиваєш? Втомився, так? А що ти робив? А щось смачне в тебе є? Ні? А що в тебе є?

— У мене є думка! — сказав удав, розплющуючи очі. – Думка. І я її думаю.

— Яка думка? — спитала мавпа.

— Так одразу не скажеш, — зітхнув удав. — Це така думка… дуже довга… і про мене, і про тебе мавпу, і про слоненя і папугу. Про нас усіх.

— Нічого собі! – підстрибнула мавпа. – Яка гарна думка. А можна, я її теж трохи подумаю?

— Думай, – дозволив удав.

Мавпа сіла поруч із удавом навпочіпки і почала думати. Але швидко зрозуміла, що навпочіпки думати незручно. Тоді вона стала на весь зріст. Але так їй також не думалося. Мавпа швидко залізла на найближче дерево і звисла вниз головою.

— Ні, – сказала вона сама собі, – вниз головою теж погано. Все перевертається.

Мавпа злізла на землю і пострибала, щоб поставити на місце все те, що перевернулося, за той час поки вона висіла вниз головою.

— Мавпо, — сказав удав, — чому ти весь час крутишся? Ти не крутись. Ти думай.

— Я вже подумала, — відповіла мавпа.

— А ти ще подумай, – запропонував удав.

— Я, — сказала мавпа, — про одне і те саме не вмію думати двічі! І тобі не раджу. Весь час думати одну й ту саму думку не можна! Це дуже шкідливо! Від цього можна засумувати і захворіти.

— Про що мені думати? — зітхнув удав.

— Думай… Думай про кукаляку! – сказала мавпа.

— Як же я про неї думатиму, — сказав удав, — якщо я навіть не знаю, що це таке — кукаляка?

— Кукаляка — це така скринька, в якій лежить мукакука, — пояснила мавпа.

— Що лежить? – не зрозумів удав.

— Мукакука!

— А мукакука — це що?

— Мукакука — це така скринька, де лежить бісяка!

— А що таке бісяка?

— Бісяка — це такий пакетик, де лежить хрюря.

— Що ти таке кажеш, мавпа? – обурився удав. – Яка ще хрюря?

— Пампукська хрюря! – сказала мавпа. – Пампукська!

— Жодних пампукських хрюрь я ніколи не бачив! – закричав удав.

— Мало чого ти не бачив! – сказала мавпа. – Ти її не бачив, а вона є.

— Де? — спитав удав.

— У різних місцях, — сказала мавпа. — А пампукська хрюря — це така скринька, в якій лежить мамурик.

— Стривай, мавпо! — заблагав удав. — Стривай! Хто її поклав туди? Цю скриньку. У цього мамурика.

— Не скриньку в мамурика, — поправила мавпа, — а мамурика в скриньку. І ніхто його туди не клав. Він там завжди лежав.

— Хто? Де? – закричав удав. — Чому він там лежав?

— Ти про кого питаєш? — спитала мавпа. — Про скриньку чи про мамурика?

— Про них! – Сказав удав. – Про обох. Навіщо вони там лежали?

— Там вони не лежали, — сказала мавпа. – Вони лежали в іншому місці. Неподалік.

— Мавпо! – закричав удав. – Зараз же припини! Я вже нічого не розумію!

— І розуміти нічого! – сказала мавпа. – Все дуже просто.

— Кажи зараз, — сказав удав. — Що там усередині всіх цих ящиків, коробок, пакетів, валіз, кульків та скринь?

— Не знаю! – сказала мавпа.

— А хто знає? — спитав удав.

— На світі є багато такого, — відповіла мавпа, — про що ніхто нічого зовсім не знає!

— Якщо про це ніхто нічого не знає, — сказав удав, — то я про це й не думатиму!

— Отже, ти знову думатимеш свою довгу думку? — спитала мавпа.

— Так! Буду! – Сказав удав.

— Це дуже небезпечно, — закричала мавпа, — весь час думати про одне й те саме! Ти захворієш!

— Від твоїх пампукських хрюрь ще швидше захворієш! — буркнув удав, згорнувся в клубок і знову поклав хвіст під бороду.

— Ну, удав, ну, будь ласка! — попросила мавпа. — Не думай свою думку. Думай іншу.

— Не хочу! — сказав удав і поклав голову подалі від мавпи. Але мавпа знову прийшла до голови.

— Хочеш, я тобі заспіваю? – Запропонувала вона.

— Дякую, – сказав удав, – не треба.

— Ну, тоді я тобі щось розповім, – пообіцяла мавпа, – я тобі розповім випадок із життя.

— Не треба! – Сказав удав. — Я й так знаю усі випадки з твого життя.

— А я не зі своєго, — сказала мавпа. — Я тобі розповім випадок із чужого життя. З життя слоненятка. Це дуже цікава пригода. До речі, цей випадок не тільки з життя слоненятка, він ще й із життя папуги. Тому що вони у цій пригоді зустрілися. Ось послухай…

Але удав не став слухати мавпу.

— Ти знову її думаєш, свою думку? — закричала мавпа. – Зараз ти захворієш! – попередила вона.

— Ой! — зітхнув удав.

— Зітхаєш?! — злякалася мавпа. — Ти вже почав хворіти. Ти, мабуть, уже погано себе почуваєш? Так?

— Мгм! – пробурмотів удав.

— Все, — крикнула мавпа. – Ти захворів!!!

– Мгм!

— Ну ось! — сплеснула руками мавпа. – Я ж казала! Тепер тобі взагалі ні про що не можна думати! Чуєш? — Мавпа затримала удава. — Чи ти вже нічого не чуєш?

— Чую, чую, — сказав удав.

— Де тобі болить?

— Болить, болить… — обізвався удав, який не тільки не слухав, що говорить мавпа, але навіть не розумів, що він сам їй відповідає.

— Удаве! – сказала мавпа. – Тебе ще можна врятувати! Ти тільки не хвилюйся. Лежи й ні про що не думай. І тоді ти скоро видужаєш і зможеш ходити.

— Що ти сказала? — раптом підняв голову удав.

— Я кажу, ти видужаєш і зможеш ходити! – повторила мавпа.

— Ні! — сумно сказав удав. – Я ніколи не зможу ходити.

Мавпа перелякалася. Вона подивилася на удава, і їй здалося, що йому стало набагато гірше.

«Треба знайти слоненя і папугу, — подумала мавпа. — Їх треба знайти і привести сюди. Вони щось придумають. Слоненя дуже розумне. І папуга теж дуже розумний. Вони обоє дуже розумні. Просто один одного розумніший … »

– Удаве, – сказала мавпа, – я зараз побіжу, а потім прибіжу назад. Ти поки що лежи. Лежи і не засмучуйся. Це в тебе не дуже страшна хвороба. Навіть зовсім не страшна. Я цю хворобу знаю. Я сама на неї тричі хворіла. Навіть чотири. І щоразу одужувала. І ти видужаєш! Обов’язково видужаєш. І зможеш ходити.

— А я тобі кажу, що ніколи не зможу ходити! – наполягав удав. – Ніколи!

— Ну, що ти… Що ти? — позадкувала мавпа. – Я… Я… Зараз. Ти лежи, а я… Я зараз.

І мавпа помчала щодуху. Вона побігла шукати папугу та слоненя.

Слоненя і папуга не знали, що мавпа їх шукає. Вони йшли лісом і по дорозі грали в цікаву гру.

Слоненя та папуга грали в проблеми. Це такі особливі загадки. Слоненя ставило проблеми, а папуга їх вирішувала. Або не вирішувала. Коли як.

— Чому вода в струмку тече завжди в один бік, а назад ніколи не тече? — ставило проблему слоненя.

— А навіщо їй текти назад? – дивувався папуга. — Вздовж того, що позаду, вона вже один раз протекла. Вона знає, що там – позаду. Їй тепер цікаво подивитись, що попереду.

Слоненя все запитувало і запитувало, а папуга все відповідала і відповідала, і врешті слоненя сказав:

— Мені, папуго, тепер майже все зрозуміло. Мені тепер лише одне незрозуміло: звідки ти, папуга, все знаєш?

— Та знаю! – сказав папуга.

— Все, все?

— Все! Все!

Навколо слоненяти та папуги лежали горіхи, які дозріли та попадали з кокосових пальм. Слоненя подивився на ці горіхи і запитало:

— Папуга, як ти гадаєш, скільки тут горіхів нападало?

— Купа! — сказав папуга, озирнувшись на всі боки. — Ціла купа нападала.

— А скільки треба горіхів, — запитало слоненя, — щоб вийшла купа?

— Купа – це коли багато, – сказав папуга.

— А багато це скільки?

— Багато це багато.

— Давай все ж таки розберемося, — запропонувало слоненя. — Десять горіхів це купа?

Слоненя підібрало десять горіхів і склало їх разом. Папуга обійшов навколо десяти горіхів та оглянув їх з різних боків. Потім він заліз на горіхи і глянув на них згори.

– Так! – сказав папуга. — Десять горіхів це купа!

Слоненя підібрало ще два горіхи і поклало їх окремо.

— А два? — спитало слоненя.

Папуга підійшов до двох горіхів і трохи поруч з ними постояв.

— Ні, – сказав папуга, – два – це не купа. Що це за купа, коли лише два горіхи? Два – не купа!

Тоді слоненя взяло один горіх з десяти і переклало його до двох горіхів. Тепер у нього з одного боку вийшло дев’ять горіхів, з другого — три.

— Три горіхи – це купа? — спитало слоненя.

— Три – це теж не купа, – сказав папуга, – все одно мало.

— А дев’ять? — спитало слоненя.

— Дев’ять купа!

— А чотири? — спитало слоненя.

— Не купа.

— А вісім?

— Купа.

— А п’ять?

— Не купа.

— А сім?

— Купа.

— Ну, а шість горіхів?

Запитуючи, слоненя постійно брало горіхи звідти, де їх було більше, і перекладало туди, де було менше. І ось тепер перед папугою лежали дві абсолютно однакові купки. По шість горіхів у кожній.

— Не ку… — сказав папуга. – Ні. Ку… Чи не ку?.. Ку, ку! Тьху! Що ти мене плутаєш? – Закричав він.

— Нічого я не плутаю, — образилося слоненя. — Ти сказав, що п’ять горіхів — це ще не купа, а сім уже купа. Ось я й питаю: шість горіхів – це купа чи не купа?

Папуга трохи помовчав, а потім сказав:

– Нда!

— Значить, багато від мало не можна відрізнити? — спитало слоненя.

— Та ні, – сказав папуга, – відрізнити можна.

— Як?

— Дуже просто. Мало – це коли все з’їв і хочеться ще. А багато – це коли вже більше не хочеться.

І тут із кущів вискочила мавпа.

— Як вам не соромно! – Закричала вона. — Ви тут сидите, а я вас шукаю.

— Треба було шукати не там,— зауважив папуга,— треба було шукати тут.

— Ви тут сидите, — обурено сказала мавпа, — а там удава треба рятувати.

— Від чого рятувати? — здивувалися папуга та слоненя.

— Від хвороби. Удав дуже хворий. Він ніколи не зможе ходити! — Мавпа схлипнула. – Він сам сказав!

— Сам сказав? — злякалося слоненя.

— Сам! – підтвердила мавпа. — Швидше! Треба щось робити!

— Що ж ми тут стоїмо? — вигукнув папуга.

І всі троє кинулися бігти.

Слоненя, папуга і мавпа примчали до удава. Удав лежав із заплющеними очима.

— Ось він! — закричала мавпа.

— Тссс! — сказало слоненя, підходячи до удава навшпиньки. — Хворому потрібний спокій.

— Ааа! Це ви… — розплющив очі удав.

— Спокійно, — сказав папуга удаву. – Не треба нервувати! Не переживай! Зараз ми щось придумаємо!

— Але… — Удав спробував підвести голову.

— Тобі розмовляти шкідливо! — перебило його слоненя.

— Дуже шкідливо! — гукнула мавпа.

Вона схопила жмут трави і засунула удову в рот. Щоб він не розмовляв, адже йому це шкідливо.

— Ммму! — сказав удав і спробував виплюнути траву, але йому не вдалося.

— Можливо, він перегрівся, — сказав папуга, розглядаючи удава. – На сонці.

— Тоді його треба віднести в тінь, — висловило свою думку слоненя.

Мавпа схопила удава і відтягнула його в тінь, під дерево.

— Але ж він міг і застудитися! — раптом припустив папуга.

— Тоді треба винести його на сонце! — висловило слоненя свою другу думку.

Мавпа швиденько перетягла удава назад на сонце.

Удав здивовано стежив за тим, що відбувається, але не заперечував. Та й як би він заперечував — у роті в нього була трава, і окрім «Мму» ніяких заперечень не вимовлялося.

— Але, можливо, він таки перегрівся, а не застудився, — зауважив папуга.

— Тоді йому треба в тінь! — твердо сказало слоненя.

Мавпа потягла удава в тінь.

— Але, може, застудився, а не перегрівся? – Задумався папуга.

— Тоді на сонце! — сказало слоненя.

Мавпа зітхнула і потягла удава на сонце.

— Ні, – сказав папуга. – Все-таки він перегрівся!

— Або застудився! — додало слоненя.

Папуга та слоненя засперечалися. «Перегрівся!» – говорив один. “Ні, застудився!” – Заперечував другий. «Перегрівся!» – «Простудився!» – «Простудився!» – “Перегрівся!”

Мавпа бігала з удавом туди-сюди, поки трава, яка була в роті удава, нарешті не випала. Тоді удав вирвався і закричав:

— Хто перегрівся? Хто застудився?

— Ти! – сказав йому папуга.

— Я? — здивувався удав. – Коли?

— Нещодавно, — повідомило слоненя.

— А чому я не помітив цього? — спитав удав.

— Ти помітив! — нагадала йому мавпа. — Ти сам сказав, що ніколи не зможеш ходити!

— Правильно! — гукнув удав. – Я ніколи не зможу ходити.

— Тому що ти дуже хворий! — додала мавпа.

— Ні! – Сказав удав. — Я ніколи не зможу ходити не тому, що я хворий. Я ніколи не зможу ходити, бо взагалі не ходжу. Я повзаю.