Як Віра і Анфіса до поліклініки ходили

Історія 3
Допоки в Анфіси довідки від лікаря не було, її до дитячого садка не брали. Вона вдома залишалася. І Віра з нею разом удома сиділа. І, звісно, з ними сиділа бабуся.

Щоправда, бабуся не так сиділа, як по господарству бігала. То в хлібний за батонами, то в гастроном за ковбасою, то в рибний магазин за оселедцевою лускою. Анфіса цю луску більше за всякі оселедці любила.

І ось субота прийшла. Тато Володимир Федорович до школи не пішов. Він узяв Віру та Анфісу і до поліклініки з ними пішов. Довідку отримувати.

Віру він за руку вів, а Анфісу для маскування вирішив у візок посадити. Щоби дитяче населення з усіх мікрорайонів не збігалося.

Якщо хтось з дітей помічав Анфісу, то за нею черга вишиковувалась, як за морозивом. Дуже діти в місті любили Анфіску. Але вона теж часу даремно не втрачала. Поки діти навколо неї крутилися, брали її на руки, передавали один одному, вона до них у кишені лапки засовувала і все звідти витягала. Передніми лапками дитину обніме, а задніми у дитини кишеньки чистить. І всі дрібнички вона за щоки ховала. Вдома у неї з рота виймали резинки, значки, олівці, ключі, запальнички, жуйки, монетки, соски.

Ось вони до поліклініки підійшли. Увійшли всередину, у вестибюль. Навколо все біле та скляне. На стіні висить весела історія у скляних рамочках: що з одним хлопчиком сталося, коли він отруйні гриби з’їв.

І інша історія — про дядечка, який сам себе лікував народними засобами: сушеними павуками, натираннями зі свіжої кропиви та грілкою з електричного чайника.

Раптом тато закричав:

– Анфісо, Анфісо! Не облизуй плакати! Анфісо, навіщо ти в відро залізла?! Віро, візьми віник і підміти, будь ласка, Анфісу.

Біля вікна в діжці величезна пальма стояла. Анфіса як її побачила, так і кинулася до неї. Обняла пальму і в діжку залізла. Тато пробував її відтягнути — нізащо!

— Анфісо, відпусти, будь ласка, пальму! — суворо каже тато.

Анфіса не відпускає.

– Анфісо, Анфісо! — ще суворіше каже тато. — Відпусти, будь ласка, тата.

Анфіса і тата не відпускає. А руки в неї — наче лещата із заліза. Тут на гамір прийшов лікар із сусіднього кабінету.

– В чому справа? Ану, мавпо, відпусти дерево!

Але мавпочка дерево не відпускала. Лікар спробував її відчепити — і сам причепився. Тато ще суворіше наказує:

— Анфісо, Анфісо, відпусти, будь ласка, тата, відпусти, будь ласка, пальму, відпусти, будь ласка, лікаря.

Нічого не виходить. Тут головний лікар прийшов.

– У чому тут справа? Що за танці довкола пальми? У нас що – пальмовий Новий рік? Ага, тут мавпочка всіх тримає! Зараз ми її відчепимо.

Після цього тато вже так заговорив:

— Анфісо, Анфісо, відпусти, будь ласка, тата, відпусти пальму, відпусти, будь ласка, лікаря, відпусти, будь ласка, головного лікаря.

Віра взяла і Анфісу полоскотала. Тоді вона всіх відпустила, окрім пальми. Вона пальму всіма чотирма лапами обняла, щокою до неї пригорнулась і плаче.

Головний лікар сказав:

— Я нещодавно в Африці був. Там багато пальм бачив і мавпочок. Там на кожній пальмі мавпочка сидить. Вони одне до одного звикли. А ялинок там зовсім немає. І білок.

Простий лікар запитав тата:

— Навіщо ви до нас мавпочку привели? Вона захворіла?

— Ні, — каже тато. — Їй довідка потрібна до дитячого садка. Її треба обстежити.

— Як же ми її обстежимо, — каже простий лікар, — якщо вона від пальми не відходить?

— Так і обстежимо, не відходячи від пальми, — сказав головний лікар. — Кличте сюди головних фахівців та завідуючих відділень.

І до пальми всі лікарі підійшли: і терапевт, і хірург, і вухо-горло-ніс. Спочатку у Анфіси кров взяли на аналіз. Вона себе дуже сміливо поводила. Спокійно дала палець і дивилася, як у неї через скляну трубочку кров із пальця беруть.

Потім її лікар-педіатр слухав через гумові трубочки. Він сказав, що Анфіса здорова, як маленький паровозик.

Далі треба було Анфісу на рентген вести. Але як її поведеш, якщо її від пальми не відірвати? Тоді тато та лікар з рентгенівського кабінету Анфісу разом із пальмою до кабінету принесли. Поставили її разом із пальмою під апарат, і лікар каже:

– Дихайте. Не дихайте.

Тільки Анфіса не розуміє. Вона, навпаки, дихає як насос. Дуже лікар із нею намучився. Потім закричить:

—Та в неї цвях у животі!! І ще один! І ще! Ви що її цвяхами годуєте?

Тато відповідає:

— Не годуємо ми її цвяхами. І самі не їмо.

– Звідки ж у неї цвяхи? – думає рентгенівський лікар. — І як їх із неї витягнути?

Потім він вирішив:

— А давайте дамо їй магніт на мотузці. Цвяхи до магніту притягнуться, і ми їх витягнемо.

— Ні, — каже тато. — Не будемо їй магніт давати. Вона з цвяхами живе – і нічого. А якщо вона магніт проковтне, невідомо ще, що з цього вийде.

В цей час Анфіса раптом по пальмі вгору полізла. Вона вгору полізла якусь штучку блискучу крутити, а цвяхи на місці лишилися. І тоді лікар зрозумів:

— Це ж цвяхи не в Анфісі, а в пальмі. На них санітарка свій халат вішала і відро ночами. – Він каже: – Слава богу, ваш паровозик здоровий!

Після цього Анфісу з пальмою знову на перший поверх принесли. І всі лікарі зібралися на консиліум. Вони вирішили, що Анфіса дуже здорова і що їй можна в дитячий садок ходити.

Головний лікар біля діжки з пальмою їй довідку написав і каже:

– От і все. Можете йти.

А тато відповідає:

– Не можемо. Тому що нашу Анфісу від вашої пальми можна лише бульдозером відірвати.

– Що ж нам робити? — запитує головний лікар.

— Не знаю, — каже тато. — Прийдеться або нам з Анфісою, або вам з пальмою розлучатися.

Лікарі всі разом стали кружка, і почали думати.

— Треба взяти мавпочку — запропонував рентгенівський лікар. — Вона за сторожа буде вночі.

— Ми їй пошиємо білий халат. І вона нам допомагатиме! – сказав лікар-педіатр.

– Так, – зауважив головний лікар. — Вона схопить у вас шприц з уколом, і ми всі за нею по всіх сходах і горищах бігатимемо. А потім вона з цим шприцом на якогось тата з фіранки стрибне. А якщо вона з цим шприцом у якийсь клас забіжить чи дитячий садок, та ще й у білому халаті!

— Якщо вона в білому халаті, зі шприцем, просто вулицею пройдеться, всі наші старенькі й перехожі вмить на деревах опиняться, — сказав тато. — Віддайте нашій мавпочці вашу пальму.

У цей час бабуся Лариса Леонідівна до поліклініки прийшла. Вона чекала, чекала на Віру та Анфісу. Їх не було. Вона занепокоїлася. І одразу сказала головному лікареві:

— Якщо ви заберете мавпочку, я теж у вас залишуся. Я без Анфіси жити не можу.

— От і добре, — каже головний лікар. – Це все вирішує. Нам якраз санітарка потрібна. Ось вам авторучка, пишіть заяву.

Тільки дивиться – авторучки немає.

— Нічого, — каже він. — Я зараз кабінет відчиню, у мене там є ще одна.

Тільки дивиться – ключа немає. Тато йому пояснює:

— Нічого ви не відчинете, ваші ключики-авторучки давно вже у нашої мавпочки за щокою.

Він відкрив Анфісі рота і звичним рухом звідти витягнув авторучку, ключ від кабінету головного лікаря, ключ від кабінету, де рентген стоїть, круглу печатку для довідок, кругле дзеркальце лікаря вухо-горло-носа і свою запальничку.

Як лікарі все це побачили, вони сказали:

— У нас своїх неприємностей вистачає, щоб у нас ще печатки пропадали! Забирайте вашу мавпочку з нашою пальмою. Ми собі нову посадимо. У нас головний лікар щороку в Африку їздить. Він насіння привезе.

Тато та лікар-рентгенолог підняли пальму разом з Анфісою і в візок поставили. Так пальма у візку й поїхала. Коли мама побачила пальму, вона сказала:

— За моїми ботанічними даними, ця пальма називається Нефролепіс широколистий оксамитовий. І росте вона переважно навесні по одному метру за місяць. Невдовзі вона нагору проросте до сусідів. І буде у нас Нефролепіс багатоповерховий. Буде наша Анфіса по цій пальмі по всіх квартирах і поверхах лазити. Сідайте обідати, оселедцева луска давно на столі.