Привіт Мавпо

У мавпи був поганий настрій. Тому вона сиділа на фініковій пальмі та їла фініки. Чим більше вона їх їла, тим кращим у неї ставав апетит. А от настрій чомусь не покращувався. Мавпі було смачно, але сумно.

І тут мавпа побачила слоненя. Слоненя теж побачило мавпу і крикнуло:

— Мавпо! Удав передавав тобі привіт!

— Дякую! – сказала мавпа. Вона злізла з пальми, витерла долоні об траву і простягла руку: — Давай!

— Що? — не зрозуміло слоненя.

— Як що? — здивувалася мавпа. – Привіт. Від удава. Давай його сюди.

— А в мене, – сказала слоненя, – його немає.

— А де він? — захвилювалась мавпа. – Куди ти його подів?

На всяк випадок мавпа заглянула слоненятку за вуха, але там, за вухами, ніякого привіту не було.

— Ти його загубив! — закричала мавпа. — Признавайся, ти його загубив, так чи ні ?
Слоненя хотіло щось сказати, але так нічого й не сказало, бо не знало, що йому казати.

— Ну ось! — сплеснула руками мавпа. — Я сиджу і чекаю на потрібний мені привіт, а він його загубив! Де ти його загубив?

— Не знаю.

— “Не зна-а-ю”! — передражнила мавпа слоненя. – Показуй, де ти біг?

Мавпа і слоненя пішли шукати привіт. Вони заглядали під листя і нишпорили в кущах.

— Яким він був, мій привіт? — гукнула мавпа слоненяті, розсовуючи траву і роздивляючись землю, на якій, на жаль, нічого не було. Тобто там були різні мурахи та камінці, але не було привіту.

— Зараз, зараз згадаю, — наморщило чоло слоненя, — ось… удав сказав: передай від мене мавпі великий привіт!

— Великий! – ойкнула мавпа, і їй стало ще образливіше. Бо навіть коли щось маленьке загубиш — і то прикро, а коли вже велике…

І тут перед мавпою і слоненятком з’явився папуга. Він одразу здогадався, що мавпа з слоненям щось шукають.
— Загубили? — спитав папуга. – А тут шукали? — папуга діловито зазирнув під найближчий кущик.

— Шукали! — зітхнуло слоненя.

— А там? – папуга заглянув під сусіднє дерево.

— Там не шукали! — з надією кинулася за папугою мавпа.

Папуга біг лісом і швидко заглядав під всі дерева підряд. Мавпа бігла за ним і про всяк випадок ще раз заглядала під ті ж дерева. А слоненя пленталося позаду і нікуди не заглядало, йшло, винувато опустивши голову. Натомість воно дивилося під ноги.

— Тут немає! І тут немає! І тут! — говорив папуга, не пропускаючи жодного дерева. Потім зупинився і спитав: — А що ми шукаємо?

— Привіт! Привіт, шукаємо! – пояснила мавпа.

— Так! — сказав папуга, якому відразу стало зрозуміло, що йому нічого не зрозуміло. – Давайте розповідайте, з чого все почалося?

— Удав передав мавпі привіт, — почало слоненя.

— Що ж ти розповідаєш без подробиць? — перебив слоненя папуга. – Ти подробиці теж розповідай. Від кого удав передав мавпі привіт?

— Від себе! — сказало слоненя.

— Він його ніс-ніс… — почала розповідати мавпа, — ніс, ніс, ніс, ніс, ніс, ніс… І не приніс! А привіт був великий! А він його загубив! І не знає де…

— Бачиш, мавпо, — задумливо сказав папуга, — привіт, особливо великий привіт, — це така штука, що, якщо його загубив, краще й не шукати. Ми зробимо так. – Папуга повернувся до слоненяти – Слоненя, біжи до удава і попроси у нього ще один привіт. Для мавпи! Зрозумів?

Слоненя, звичайно, відразу все зрозуміло і помчало до удава.

Удав лежав на галявині серед гарних білих ромашок і грівся на сонечку.

— Слоненя! — зрадів удав. — Ти тільки подивися, ні, ти краще понюхай, які прекрасні ромашки! Ти тільки понюхай і відразу зрозумієш, які вони чудові!

— Дуже прекрасні, — сказало слоненя, якому хотілося якнайшвидше перейти до справи. — Удаве, — почало слоненя, — ти можеш…

— Можу! — вигукнув удав.

— У тебе є… — знову почало слоненя.

— Є! – закричав удав. – Є! У мене є все, і я все можу, тому що сьогодні маю прекрасний настрій.

— А ти не передаси…

— Передам! — вигукнув удав.

— …мавпі ще один привіт? — нарешті договорило слоненя.

— Будь ласка! – погодився удав. – Із задоволенням!

Тут удав змахнув хвостом так, ніби у нього був капелюх і він його зняв, а потім трошки ним помахав.

— Слоненя, — сказав удав, — передай від мене мавпі ще один привіт!

— Великий? — спитало слоненя.

— Величезний! Гарячий! — Удав ще раз змахнув капелюхом, якого в нього не було.

— Дякую! — зраділо слоненя і помчало назад.

Мавпа і папуга чекали слоненя з великим нетерпінням.

Нарешті вони почули, що слоненя біжить. Вони почули ще здалеку, бо слоненя поспішало і бігло дуже голосно.

— Ну? — кинулася до слоненяти мавпа. – Як? Передав?

— Пе-пе-пе-передав! — видихнуло слоненя. – Удав передав тобі ще один привіт!

— Ура! — закричала мавпа.

— А який привіт він передав? — спитав папуга. – Великий чи маленький?

— Великий! — сказала слоненя. – Величезний! І гарячий!

— Ой! — зраділа мавпа. – Гарячий! Гарячими я їх найбільше люблю, ці привіти. Ну, швидше, швидше, — застрибала вона довкола слоненяти, потираючи руки. – Давай його швидше, поки він не охолов!

— А… — затнулося слоненя і подивилося на папугу. Потім воно глянуло на мавпу і сказало: — Ооо! Ее!

— Ой! Слоненя! — злякалася мавпа. – Чому ти знову мені його не даєш?

— А я… — теж дуже тихо сказала слоненя, — а я… а я його тобі вже дав.

— Коли? — здивувалася мавпа.

— Ось зараз.

— Нічого ти мені не давав! — закричала обурена мавпа і показала папузі порожні руки.

— Не давав! – рішуче підтвердив папуга. – Я бачив!

— Аааа, – набрала повітря мавпа, – аааа, – набрала вона ще більше повітря. – Ааа, – набрала вона повітрі ще трошки, зовсім трохи, бо більше повітря в ній не вмістилося … – Ти! — закричала мавпа так голосно, що навіть папуга злякався, а не тільки слоненя. – Ти! Ти! Ти його знову загубив?!!

— Загубив! — підтвердив папуга і подумав, як було б йому, папузі, зараз страшно, якби це не слоненя, а він, папуга, загубив мавпин привіт.

— Ні, ні, – виправдовувалося слоненя, – я його не загубив. Я його, я його… здається… здається…

— Тобі здається… — схлипнула мавпа, — тобі здається! Тобі весь час здається.

— Ну, — сказала слоненя, — я… я зараз побіжу і попрошу в удава ще один привіт!

— Не треба! — перебила слоненя мавпа. – Тепер я сама піду! Сама!

— Правильно! – сказав папуга.

Удав лежав на тій самій галявині, серед тих самих ромашок і в тому самому чудовому настрої.
Мавпа, папуга і слоненя вийшли на галявину і попрямували до удава.

Мавпа крокувала попереду всіх, бо вона відчувала себе скривдженою і була обурена.

Слоненя йшло позаду всіх, бо він було збентежене і почувало себе страшенно ніяково. А папуга йшов посередині.

Друзі підійшли до удава, і мавпа вже відкрила рота, але папуга її зупинив.

— Мавпо, – сказав папуга, – буде набагато краще, якщо з удавом буду говорити я.

— Чому ти?

— Тому що слоненя винне і йому краще мовчати. А тобі, мавпа, теж краще скромно помовчати, бо ти потерпіла.

— Нічого подібного! – сказала мавпа. — Я не маю наміру терпіти. Навпаки!

— Тим більше! — сказав папуга і обернувся до удава. – Удав! Ти передавав мавпі два привіти? Так чи ні ?

— Як же! Пам’ятаю! Передавав! — погодився удав, який з великою цікавістю вислухав розмову папуги та мавпи.

— Удаве, — сказав папуга дуже гарним сумним голосом, — мавпа їх не отримувала!

— Не отримувала! – схлипнула мавпа.

— …бо хтось їх загубив! — продовжив папуга голосом також гарним, але вже не сумним, а обуреним.

— Хтось? – здивувався удав.

— Так! Хтось! – сказав папуга дуже величним голосом. — Не називатимемо хто, хоч це було слоненя!

Слоненя глибоко зітхнуло і переступило з ноги на ногу.

— Удаве! — спитав папуга звичайним голосом. — Може, в тебе знайдеться ще один привіт для мавпи?

— Для мене! — попросила мавпа.

— Ну звісно, знайдеться! — зрадів удав. — Будь ласка, мавпа, ось тобі мій привіт!

І удав змахнув хвостом і, розмахуючи неіснуючим капелюхом, вигукнув:

— Привіт тобі, мавпо! Вітаю тебе! Вітаю!

Деякий час усі мовчали. Мавпа і папуга дивилися в усі очі, а слоненя про всяк випадок навіть принюхалося. Але все одно ніхто нічого не помітив.

— Ну ось, мавпо, — сказав задоволений удав, — тепер маєш мій привіт.

— Тепер я маю твій привіт? — недовірливо перепитала мавпа.

— Так! – кивнув удав.

— Але я… — закричала мавпа, — але я не відчуваю його!

У розпачі мавпа стала обмацувати себе зі всіх сторін. Вона заглядала собі за спину і вправо, і вліво, і навіть нахилилася подивитися, чи нема чогось під п’ятами.

— Не відчуваю! – крикнула вона ще раз. — Коли мені дають банан чи кокосовий горіх, я їх відчуваю! А твій привіт ні. Ніде!

— Мавпа, – здивувався удав, – привіт – це зовсім не те, що банан чи кокосовий горіх. Це ж набагато краще. Не може бути, щоби ти його не відчувала.

— Слово честі, ні ніскільки не відчуваю! — сказала страшенно засмучена мавпа.

— Прикро! – Сказав удав. — Розумієш, мавпо, у мене сьогодні чудовий настрій! Коли я передаю тобі привіт, я ділюся з тобою хорошим настроєм! Спробуємо ще раз! — І удав знову змахнув відсутнім капелюхом: — Привіт тобі, мавпо!

Мавпа завмерла. Вона не рухалася. Вона слухала, як там у неї всередині.

— Хіба в тебе не побільшало гарного настрою? — спитав удав.

Мавпа вслухалася, вслухалася, вслухалася… І раптом вона відчула!

— Додалося, — прошепотіла мавпа. – Додалося! — закричала вона щосили. – Додалося! Я відчуваю його, твій привіт! Він тут! – і мавпа притиснула руки до живота, де, як вона сподівалася, у неї б’ється серце.

— Вітаю! – сказав папуга.

— Ура! — раділа мавпа. – Ура! Тепер я маю гарний настрій! Але якби… — на мить замислилася мавпа, — якби ще ті перші два привіти не загубилися, — сказала вона, — у мене зараз був би такий настрій… такий… Ух!

І мавпа підстрибнула в повітря і там, у повітрі, перевернулася. Два рази.